Статья была напечатана в газете "Социалiстична Харкiвщина"

                МИ — РАДЯНСЬКІ

ЗЕМЛЯКИ

«У СУВОРІ РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ НАРОДИ-БРАТИ ПЛІЧ-О-ПЛІЧ СТАЛИ НА ЗАХИСТ БАТЬКІВЩИНИ, ВИЯВИЛИ МАСОВИЙ ГЕРОЇЗМ І НЕПОХИТНУ ВОЛЮ ДО ПЕРЕМОГИ...».

(З постанови ЦК КПРС «Про 60-у річницю утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік»).
 

З ЛІТАМИ у кожного набирається що пригадати, чим саме підтвердив життєві основи, на котрих сто­їш, без яких ти був би не ти і все довкола, могло статися, було б не такті. У Григорія Омеляновича Колісника кадрів особистої хроніки теж достатньо, аби утворити стрічку, б якій особисте бачилося б типовим.

...Виклик до командира дивізіону не дуже стурбував. Скоріше навпаки, обрадував. Краще вже за кермом «полуторки» викручувати до Ленінграда по баюрах без світла, ніж нидіти під обстрілом у щілині. Але командир вирішив інакше.

— Колісник і Куликов — у розпорядженні розвідників. Вирушаєте зараз.
Видали маскхалати, по ящику вибухівки на спину і — не відставай.
Семеро пірнули у пітьму. Повзли нечутно і так швидко, що Колісник ледве встигав зі своїм вантажем.

Десь праворуч пiднялась стрілянина. Як тільки минули нейтральну смугу, наблизились до колючого дроту, недалеко, за ворожими позиціями, пролунав могутній вибух, знявся такий шарварок, що Колісник мимоволі занурив обличчя у сніг.

— Не дрейф, землячок. — штовхнув його під бік Куликов. — Друга група спрацювала, тепер тримайся міцніше за автомат.

За дротом чулися гранатні вибухи, світили ракети, наче в усі кінці перетинали простір миттєві пунктири трасуючих. Від наших позицій заухали міномети.

«З такого пекла вирвешся — ніколи не вмреш», — подумав Колісник і, побачивши, що розвідники витягуються ланцюжком, заходився і собі вибирати більш зручну позицію. Стрілянина наближалася.

Розвідники вдарили поверх своїх і одразу перейняли шквал вогню на себе. Колісник щосили натиснув на курок. Здавалося, що кулі мають викрешувати іскри одна з одної. І все ж у цьому гуркоті він почув, як затих автомат уральця Куликова, потім ще один і ще... Григорій продовжував стріляти, поки поруч із ним не здибив землю вибух гранати.

...До тями прийшов у воді. Стрілянина не втухала, але схоже, що небезпека минула. Пробирались канавою. Один попереду з хрускотом ламав ліктями лід, другий, з погонами сержанта, волік на собі його, Григорія Колісника.
В окопі сержант поклав Григорія на дощатий настил, усміхнувся і, підводячись, сказав з кавказьким акцентом: «Тепер живи, розвідко».

-Спасибі, землячок, — тільки й прошепотів Григорій пересохлими губами.
Він не знав свого рятівника, але це було найщиріше слово, яким він міг подякувати зараз йому і уральцю Куликову, всім тим, хто залишився на полі бою. Це було прекрасне слово, в щирості і глибині смислу якого він ще не раз пересвідчувався на дорогах війни, коли він, українець, стояв пліч-о-пліч з осетином і узбеком, росіянином і латишем за свою єдину землю. Усі вони були земляками 1 побратимами, бо немає міцнішого братерства, ніж скріплене кров'ю.

Ленінград. Він мріє там побувати. Просто поблукати тихими мирними вулицями, згадати колишнє. Але все відкладає. Можливо, тому, що те, колишнє, ніколи не забувається.
Шофер артилерії Григорій Колісник часто приїздив із північних позицій до блокадного міста за боєприпасами, які воно продовжувало випускати у напівзруйнованих цехах.

Як дорогоцінний вантаж, возив він снаряди, виготовлені худими жіночими і дитячими руками. Розповідав на позиціях про витримку ленінградців, а там, у місті, про те, як непорушна стоять оборонці. Після тієї розвідки Колісник опинився в місті надовго. Тепер він побачив ті руки за іншою, терпеливою роботою,

У палатах госпіталю знали про те, що пайка хліба для дітей і службовців зменшилась до 125 грамів, лише робітники і бійці одержували трохи більше. Це «більше» стосувалось і поранених. Але як важко було ним скористатись! Ленінградці голодували, замерзали, вмирали від виснаження. Але місто стояло. Продовжували працювати на оборону заводи, на кожній вулиці діяли групи самозахисту, загони протиповітряної оборони, санітарні дружини.
В госпіталі щодня працювали добровільні помічники. Вони не могли принести з собою нічого, крім доброти і співчуття, а з ними й того духу, яким жив Ленінград.

Колісник не вважав себе знавцем мистецтва, він робоча людина, кранівник, але звуки знаменитої «Ленінградської» симфонії Шостаковича розрізняє завжди. В них йому відчувається все те, що пережив і виніс кожний ленінградець. Кожний ленінградець і той, кому випало розділити долю блокадного міста як захисникові. Всі тут були ленінградці. І це до всіх звертався акин Джамбул Джабаєв, коли з далекого Казахстану спав палке слово привіту: «Ленінградці, діти мої».

У лютому 1942-го, як важко пораненого, Колісника переправиш! на Велику землю. Літаком, під захистом винищувачів. «А земля ж наша і справді немала, — думав він уже на Уралі. — Інші краї, інші люди і водночас ті ж самі. Така ж напруга роботи, такий же біль за всіх і кожного зокрема».
Видужував Колісник повільно, тож перезнайомився 1 переслухав народу звідусіль — зі сходу і заходу, півночі і півдня. Ніколи за весь час потім не дізнався стільки подробиць про особливості різних народів, як тоді. Про особливості, але й про спільне. Всіх тут об'єднувало одне — видужати і — на фронт, бити ворога. Бо поки той топче рідну землю, ніде і нікому немає спокою. У ньому теж усі були земляками, як сказав би Куликов.

Діждався свого часу і Колісник. Тільки тепер довелося йому перекваліфіковуватись. Потрапивши під опіку осетина Засеєва, став танкістом. Були Курська дуга, Бєлгород, Харківщина. І пішло-покотило... Ковель, Люблін, Варшава, аж до Берліна.

Воював Колісник як годиться. Має орден Червоної Зірки, медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», за мiста, що визволяв. Зупинився солдат біля Бранденбурзьких воріт, кинув шоломом об землю і згадав: «Тепер живи, розвідко».
— Спасибі, землячок!

* * *

По війні багато з тих, хто її пройшов, обрали собі за професію будівництво—найбільш природне і благородне заняття для людини. Повернувшись до Харкова. Колісник теж прилучився до цього. Будувати в місті, яке. лежало в руїнах, було що. Як знавець техніки став Григорій Омелянович екскаваторником, потім кранівником. Вибирав котловани під цехи заводів, клав фундаменти шкіл, житлових будинків.

З 1953-го працював на заводі залізобетонних конструкцій, що на Основі. Завод виготовляв силікатну цеглу, а Колісник запасав екскаватором пісок. На перший погляд робота й не дуже помітна, але то тільки на перший. Основ'янський завод посідає провідне місце серед підприємств цегельної будіндустрії Харкова. Десятки мільйонів добротної силікатної цегли за рік. або чверть загальноміського обсягу. А ще ж і панелі. Чимало усіх повнозбірних панельних будинків у місті зводились з виробів ЗЗБК-3. Крім того, 10—11 дитячих комбінатів щороку, по три школи...

За роки, поки Григорій Омелянович працював на силікатному, виросли цілі вулиці в селищі ХТЗ, на Нових будинках, на Салтівському масиві. А все з того піску, який він вибирав своїм екскаватором. Не сам, звичайно, робота там була по змінах. Але і сам перевернув цілі гори. А. вірніше б сказати, викопав ціле озеро. Воно виникло на місці піщаного кар'єру і має площу до 30 гектарів. Вода тут чиста, джерельна, і озеро, що зветься Комсомольським, недарма стало одним з найулюбленіших місць відпочинку харків'ян.

Григорій Омелянович живе нині недалечко від свого озера. Ставши пенсіонером, і сам приохотився було відпочивати тут з вудкою. Але що то за втіха для робочої людини? Не витримав і Колісник, знову почав працювати. Ремонтує тепер крани на сусідньому підприємстві — заводі транспортного обладнання, — часом і підміняє когось на важкому колісному крані, передає свій багатий досвід. І не лише професійний, а й життєвий. Ветеранові війни і праці є що розповісти молодим, є чим поділитись. У бесідах тих часто згадує і Ленінград, і Урал, і всі ті місця і краї, де побував, де виносив у собі особисте усвідомлення братерства радянських народів.

О. КУРАКІНА

ПЕРЕВОД

МЫ - СОВЕТСКИЕ

ЗЕМЛЯКИ

"В СУРОВЫЕ ГОДЫ ВЕЛИКОЙ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ВОЙНЫ НАРОДЫ-БРАТЬЯ ПЛЕЧОМ-К ПЛЕЧУ СТАЛИ НА ЗАЩИТУ ОТЕЧЕСТВА, ПРОЯВИЛИ МАССОВЫЙ ГЕРОИЗМ И НЕРУШИМУЮ ВОЛЮ К ПОБЕДЕ..."

(Из постановления ЦК КПСС "О 60-летия создания Союза Советских Социалистических Республик").

С годами у каждого найдётся что припомнить, тем самим подтвердив жизненные основы, на которых стоишь, без которых ты был бы не ты и всё вокруг , могло бы случиться, было б не таким. У Григория Емельяновича Колесника кадров личной хроники тоже достаточно, чтобы сотворить строку, через которую личное смотрелось бы типичным.

...Вызов к командиру дивизиона не очень взволновал. Скорее наоборот, обрадовал. Лучше уж за рулем "полуторки" выкручивать до Ленинграда по колдобинам без света, чем нудится под обстрелом в окопе. Но командир решил иначе.

- Колесник и Куликов - в распоряжение разведчиков. Отправляйтесь сейчас.

Выдали маскхалаты, по ящику взрывчатки на спину и - не отставай.

Семеро нырнули в темноту. Ползли так неслышно и так быстро, что Колесник едва поспевал со своим грузом.

Где то справа поднялась стрельба. Как только минули нейтральную полосу, приблизились до колючей проволоки, недалеко, за вражескими позициями, прогремел могучий взрыв, поднялся такой фейерверк, что Колесник невольно погрузил лицо в снег.

- Не дрейф, землячок. - толкнул его под бок Куликов. - Другая группа сработала, теперь держись крепче за автомат.

За проволокой слышались гранатные взрывы, светили ракеты, как будто во все концы пересекали мгновенные пунктиры трассирующих пуль. С наших позиций заухали миномёты.

"С такого ада вырвешься - никогда не умрёшь", подумал Колесник и, увидев, что разведчики вытягивались цепочкой, собрался и себе выбирать более удобную позицию. Стрельба приближалась.

Разведчики ударили поверх своих и сразу вызвали шквал огня на себя. Колесник что есть сил нажал на курок. Казалось, что пули должны высекать искры одна из другой. И всё же в этом грохоте он услышал, как затих автомат уральца Куликова, потом ещё один и еще... Григорий продолжал стрелять, пока рядом с ним не вздыбил землю взрыв гранаты.

... В сознание пришёл в воде. Стрельба не утихала, но похоже, что опасность прошла. Пробирались канавой. Один впереди с хрустом ломал лёд, другой, с погонами сержанта, волок на себе его, Григория Колесника.

В окопе сержант положил Григория на дощатый настил, усмехнулся и, подтянувшись сказал с кавказским акцентом: "Теперь живи, разведка".

- Спасибо, землячок, - только и прошептал Григорий пересохшими губами.

Он не знал своего спасителя, но это было  наисердечнейшее слово, которым он мог поблагодарить его и уральца Куликова, всех тех, кто остался на поле боя. Это было прекрасное слово в сердечности и глубине которого он не раз убеждался на дорогах войны, когда он украинец, стоял плечо к плечу с осетином и узбеком, русским и латышом за свою единую землю. Все они были земляками и побратимами, потому что нет крепчайшего братства, чем скреплённого кровью.

Ленинград. Он мечтает там побывать. Просто побродить тихими мирными улицами, вспомнить прошлое. Но всё откладывает. Возможно потому, что то, прошлое, никогда не забывается.

Шофёр артиллерии Григорий Колесник часто приезжал с ночных позиций до блокадного города за боеприпасами, которые он продолжал выпускать в полуразрушенных цехах.

Как драгоценный груз, возил он снаряды, изготовленными худыми женскими и детскими руками. Рассказывал на позициях о выдержке ленинградцев, а там, в городе, о том, как нерушимо стоят защитники. После той разведки Колесник оказался в городе надолго.  Теперь он увидел те руки за другой, терпеливой работой.

В палатах госпиталя знали про то, что паёк хлеба для детей и служащих уменьшился до 125 граммов, только рабочие и бойцы получали немного больше. Это "больше" касалось и раненых. Однако как тяжело было им удовлетвориться! Ленинградцы голодали, замерзали, умирали от истощения. Но город стоял. Продолжали работать на оборону заводы, на каждой улице действовали группы самозащиты, отряды противовоздушной обороны, санитарные дружины.

В госпитале ежедневно работали добровольные помощники. Они не могли с собой принести ничего, кроме доброты и сочувствия, а с ним и того духа, которым жил Ленинград.

Колесник не считал себя знатоком искусства, он рабочий человек, крановщик, но звуки "Ленинградской" симфонии Шостаковича отличает всегда. В них он ощущает всё то, что пережил и выжил каждый ленинградец. Каждый ленинградец и тот, кому выпало разделить долю блокадного города как защитников. Все тут были ленинградцы. И это ко всем обращался акин Джамбул Джабаев, когда из далёкого Казахстана слал горячее слово привета: "Ленинградцы, дети мои".

В феврале 1942-го, как тяжело раненого, Колесника отправили на большую землю. Самолётом, под защитой истребителей. "А земля наша и правда немалая, - подумал он уже на Урале. - Другие края, другие люди и в то же время те же самые. Такое же напряжение работы, такая же боль за всех и каждого в отдельности".

Выздоравливал Колесник медленно, потому перезнакомился и переслушал народу отовсюду - с востока до запада и с севера до юга. Никогда за всё время потом не узнал столько подробностей про особенности разных народов, как тогда. Про особенности, но и про общее. Всех тут объединяло одно - выздороветь  и - на фронт, бить врага. Ибо пока тот топчет родную землю, нигде и никому нет покоя. В этом также были все земляки, как сказал бы Куликов.

Дождался своего часа и Колесник. Только теперь ему пришлось переквалифицироваться. Попав по опеку осетина Засеева, стал танкистом. Была Курская дуга, Белгород, Харьковщина. И пошло-покатило... Ковель, Люблин, Варшава, аж до Берлина.

Воевал Колесник как годится. Имеет орден Красной Звезды, медаль "За отвагу", "За боевые заслуги", за города, что освобождал. Остановился солдат возле Бранденбургских ворот, бросил каску об землю и вспомнил: "Теперь живи, разведка".

- Спасибо, землячок!

*  *  *

После войны многие из тех, кто её прошёл, выбрали профессию строителя - наиболее природное и благородное занятие для человека. Вернувшись в Харьков, Колесник также прилучился к этому. Строить в городе, который лежал в руинах, было чего. Как знаток техники стал Григорий Емельянович экскаваторщиком, затем крановщиком. Выбирал котлованы под цехи заводов, клал фундаменты школ, жилых домов.

С 1953-го работал на заводе железобетонных конструкций, что на Основе. Завод выпускал силикатный кирпич, а Колесник запасал экскаватором песок. На первый взгляд работа и не очень заметна, но только на первый. Основянский завод занимает видное место среди предприятий кирпичной стройиндустрии Харькова. Десятки миллионов добротного силикатного кирпича в год, или четверть общегородского объёма. А ещё и панели. Немало всех полносборных панельных домов в городе возводилось из изделий ЖБК-3. Кроме того 10-11 детских комбинатов ежегодно, по три школы...

За годы, пока Григорий Емельянович работал на силикатном, выросли целые улицы в районе ХТЗ, на Новых домах, в Салтовском массиве. А всё из того песка, который он выбирал своим экскаватором. Не сам, конечно, работа там была сменная. Но и сам перевернул целые горы. А вернее сказать, выкопал целое озеро. Оно возникло на месте песчаного карьера и имеет площадь до 30 гектаров. Вода тут чистая, родниковая, и озеро, что называется Комсомольским, не зря стало излюбленным местом отдыха харьковчан.

Григорий Емельянович живёт сейчас недалеко от своего озера. Став пенсионером, и сам приохотился было отдыхать тут с удочкой. Но что за утеха для рабочего человека? Не выдержал и Колесник, снова начал работать. Ремонтирует теперь краны на соседнем предприятии - заводе транспортного оборудования, - иногда и подменяет кого ни будь на тяжёлом колёсном кране, передаёт свой богатый опыт. И не только профессиональный, но и житейский.  Ветерану войны и труда есть что рассказать молодым, с чем поделиться. В беседах тех часто вспоминает и Ленинград, и Урал, и все те места и края, где побывал, где выносил в себе особое свидетельство братства советских народов.

О. КУРАКИНА

P.S. Ветеран войны Колесник Григорий Емельянович умер в 1997 году. Через год нелюди обокрали дом вдовы и украли боевые награды, за которые заплачено кровью.